committed to historic Baptist & Reformed beliefs

 

Баптистське віровизнання 1689р.

1. СВЯЩЕННЕ ПИСАННЯ

1. Священне Писання є єдиним достатнім, достовірним і непогрішимим правилом всього рятівного знання, віри й послуху1. Хоча природний розум, діла творіння та провидіння дотепер ясно вказують на доброту, мудрість і силу Бога, залишаючи людей без прощення і відмовки, однак всього цього не достатньо, щоб дати те пізнання Бога та Його волі, яке необхідне для спасіння2. Тому Господь в різні часи та в різний спосіб виявляв Себе і проголошував власну волю Своїй Церкві3; а згодом постановив, щоб це було повністю записане для кращого збереження і поширення істини, для більш вірного впорядкування церкви і захисту її від псування, сатанинської злоби і світу. Це робить Священне Писання абсолютно необхідним, оскільки використання колишніх методів одкровення Богом Своєї волі Своєму народу тепер припинилось4.

2. Під назвою "Священне Писання", або "Слово Боже", зібрані всі книги Старого і Нового Заповіту, а саме:

Перша книга Мойсеєва: Буття
Друга книга Мойсеєва: Вихід
Третя книга Мойсеєва: Левит
Четверта книга Мойсеєва: Числа
П'ята книга Мойсеєва: Повторення Закону

Книга Ісуса Навина
Книга Суддів
Книга Рут
Перша книга Самуїлова
Друга книга Самуїлова
Перша книга царів
Друга книга царів
Перша книга хроніки
Друга книга хроніки
Книга Ездри
Книга Неемії
Книга Естер

Книга Йова
Книга Псалмів
Книга Приповістей Соломонових
Книга Екклезіястова
Пісня над піснями

Книга пророка Ісаї
Книга пророка Єремії
Плач Єремії
Книга пророка Єзекіїля

Книга пророка Даниїла
Книга пророка Осії
Книга пророка Йоіла
Книга пророка Амоса
Книга пророка Овдія
Книга пророка Йони
Книга пророка Михея
Книга пророка Наума
Книга пророка Авакума
Книга пророка Софонії
Книга пророка Огія
Книга пророка Захарія
Книга пророка Малахії

Євангелія від Матвія
Євангелія від Марка
Євангелія від Луки
Євангелія від Івана

Дії святих апостолів

Послання св. апостола Павла до римлян
Перше послання св. апостола Павла до коринтян
Друге послання св. апостола Павла до коринтян
Послання св. апостола Павла до галатів
Послання св. апостола Павла до ефесян
Послання св. апостола Павла до филип'ян
Послання св. апостола Павла до колосян
Перше послання св. апостола Павла до солунян
Друге послання св. апостола Павла до солунян
Перше послання св. апостола Павла до Тимофія
Друге послання св. апостола Павла до Тимофія
Послання св. апостола Павла до Тита
Послання св. апостола Павла до Филимона
Послання до євреїв

Соборне послання св. апостола Якова
Перше соборне послання св. апостола Петра
Друге соборне послання св. апостола Петра
Перше соборне послання св. апостола Івана
Друге соборне послання св. апостола Івана
Третє соборне послання св. апостола Івана
Соборне послання св. апостола Юди

Об'явлення св. Івана Богослова

Усі ці книги натхнені Богом, щоб бути мірилом у вірі й житті5.

3. Книги, що зазвичай звуться апокрифами, не будучи богонатхненими, не є частиною канону Писання, а тому не мають ніякого авторитету для церкви Божої; їх не слід розглядати або використовувати інакше, як інші людські писання6.

4. Авторитет Священного Писання, що дає підстави довіряти йому, визначається не свідченням якої-небудь людини або церкви, але повністю залежить від Бога (Який є самою Істиною), Автора Священного Писання. Його варто приймати тому, що воно є Словом Божим7.

5. Свідоцтво церкви Божої може заохотити і спонукати нас високо цінувати і благоговійно шанувати Священне Писання. Небесна сутність його змісту, сила вчення, величність стилю, узгодженість усіх його частин, єдина ціль, що полягає у віддачі всеосяжної слави Богу, повне одкровення про єдиний шлях спасіння людини і багато інших незрівнянних його достоїнств і досконалостей є аргументами, за допомогою яких воно доводить, що є Словом Божим. Однак, незважаючи на це, наша повна переконаність і впевненість у непорушній істині та її Божественному авторитеті є наслідком внутрішньої праці Святого Духа, що свідчить у наших серцях Словом і згідно Слова8.

6. Весь замисел Божий, що стосується всього необхідного для Його особистої слави, а також для спасіння, життя і віри людини, або чітко викладений, або обов'язково міститься у Священному Писанні, до якого ні в які часи нічого не слід додавати – ні через нові одкровення Духа, ні через передання людей9.
Поряд з цим ми визнаємо, що внутрішнє просвітлення Духом Божим необхідне для рятівного розуміння того, що викладено в Слові10. Крім цього, трапляються обставини, що стосуються поклоніння Богу чи управління церквою, які є загальними для людського поводження і людських спільнот. Їх потрібно розв’язувати, керуючись здоровим глуздом і християнською поміркованістю відповідно до основних принципів Слова, дотримання яких є обов’язковим11.

7. Не все викладене в Писанні є однаково чітким та однаково зрозумілим кожному12. І все ж ті істини, які необхідно знати, в які необхідно вірити і яких слід дотримуватись для спасіння, настільки ясно викладені і розкриті у відповідних місцях Писання, що не тільки освічені, але й прості люди можуть досягти достатнього розуміння цих істин13.

8. Старий Заповіт на івриті (який був рідною мовою народу Божого)14 і Новий Заповіт на грецькій мові (яка в час його написання була найбільш поширена серед народів) були безпосередньо натхнені Богом і, завдяки Його винятковій турботі і провидінню, віками зберігались незмінними. Тому вони є справжніми і достовірними, й у всіх релігійних суперечках церква повинна звертатися саме до них15. Але оскільки мови, на яких були написані оригінали, відомі не всім дітям Божим, яким заповідано читати16 і досліджувати17 Писання в страху Божому, то його варто перекладати на рідну мову кожного народу18. Це необхідно для того, щоб Слово Боже перебувало рясно у всіх людях, і вони могли належно поклонятися Богу та зберігати надію, черпаючи в Писанні терпіння й розраду19.

9. Надійним засобом для тлумачення Писання є саме Писання. І тому, коли виникає питання про справжній і повний зміст певного уривку Писання (яке не різнорідне, а єдине), його потрібно досліджувати, порівнюючи з іншими місцями, де думка викладена більш чітко20.

10. Верховним суддею, до якого слід вдаватися при вирішенні всіх релігійних суперечок, за допомогою якого варто перевіряти всі постанови соборів, погляди авторів, що жили в давнину, вчення й особисті уявлення людей, є тільки Священне Писання, дане Духом Святим. Наша віра, утверджена в Писанні, стає справді твердою21.

1. 2Тим. 3:15-17; Іс. 8:20; Лк. 16:29,31; Еф. 2:20
2. Рим. 1:19-21, 2:14,15; Пс. 19:1-3
3. Євр. 1:1
4. Прип. 22:19-21; Рим. 15:4; 2Петр. 1:19,20
5. 2Тим. 3:16
6. Лк. 24:27,44; Рим.3:2
7. 2Петр. 1:19-21; 2Тим. 3:16; 1Сол. 2:13; 1Ів. 5:9
8. Ів. 16:13,14; 1Кор. 2:10-12; 1Ів. 2:20,27
9. 2Тим. 3:15-17; Гал. 1:8,9
10. Ів. 6:45; 1Кор. 2:9-12
11. 1Кор. 11:13,14; 1Кор. 14:26,40
12. 2Петр. 3:16
13. Пс. 19:8; 119:130
14. Рим. 3:2
15. Іс. 8:20
16. Дії 15:15
17. Ів. 5:39
18. 1Кор. 14:6,9,11,12,24,28
19. Кол. 3:16
20. 2Петр. 1:20,21; Дії 15:15,16
21. Мт. 22:29-32; Еф. 2:20; Дії 28:23





2. БОГ І СВЯТА ТРІЙЦЯ

1. Господь Бог наш – єдиний живий і правдивий Бог1, Його існування – в Ньому Самому і з Нього Самого2, Він неосяжний у Своєму бутті і досконалості; Його сутність не може збагнути ніхто, крім Нього Самого3; Він – найчистіший Дух4, невидимий5, без тіла, органів і пристрастей, Єдиний, Хто володіє безсмертям, перебуваючи в неприступному для людини світлі6; Він незмінний7, безмірний8, вічний9, незбагненний, всемогутній10, безкінечний, всесвятий11, наймудріший, вільний і неосяжний; Він робить усі відповідно до задуму власної незмінної і найсправедливішої волі12 для Своєї ж слави13; досконалий в любові і милості, повний благодаті та довготерпіння, доброти та істини, Він прощає беззаконня, злочин і гріх, нагороджує тих, які ревно шукають Його14, і в той же час Він абсолютно справедливий і страшний у Своєму суді15, ненавидячи всякий гріх16 й не залишаючи винного без покарання17.

2. Бог, володіючи всім життям18, славою19, добротою20 і блаженством, що сховані в Ньому і виходять від Нього Самого, єдиний вседостатній у Собі й для Себе, не потребуючи ніякого творива і не одержуючи від нього ніякої слави21, Сам виявляє Свою власну славу в них, через них, для них і на них. Він – єдине джерело всього буття, і «все з Нього, через Нього і для Нього»22. Він має наймогутнішу і суверенну владу над всіма творіннями, щоб здійснювати через них, для них чи над ними те, що добре в очах Його23; «все наге та відкрите перед очима Його»24, Його знання безмежне, безпомилкове і незалежне від творіння, так що ніщо не є для Нього непередбаченим чи невизначеним25; Він абсолютно святий у всіх Своїх задумах, ділах26 і повеліннях; Йому належить всякий поклін27, служіння і послух творива – ангелів та людей, а також все інше, що Він зажадає від них.

3. Ця неосяжна Істота є Богом в трьох Особах: Отець, Слово, або Син, і Святий Дух28. Вони єдині у Своїй сутності, силі і вічності. Кожний з них володіє повнотою Божественної сутності, однак ця сутність неподільна29: Отець не породжений ніким і не походить ні від кого, Син споконвіку породжений від Отця30, Святий Дух виходить від Отця і Сина31; усі Три неосяжні й безмежні, не мають початку і тому є одним Богом, Якого не можна розділити за природою й буттям, але їх можна розрізняти за особливими порівняльними якостями і особистісними відносинами. Це вчення про Трійцю є основою всього нашого життя з Богом і нашої залежності від Нього, і воно нам дає спокій та розраду.

1. 1Кор. 8:4-6; Повт.Зак. 6:4
2. Єр. 10:10; Іс. 48:12
3. Вих. 3:14
4. Ів. 4:24
5. 1Тим. 1:17; Повт.Зак. 4:15,16
6. 1Тим. 6:16
7. Мал. 3:6
8. 1Цар. 8:27; Єр. 23:23
9. Пс. 90:2
10. Бут. 17:1
11. Іс. 6:3
12. Пс. 114:11; Іс. 46:10
13. Прип. 16:4; Рим. 11:36
14. Вих. 34:6,7; Євр. 11:6
15. Неем. 9:32,33
16. Пс. 5:5,6
17. Вих. 34:7; Наум 1:2,3
18. Ів. 5:26
19. Пс. 148:13
20. Пс. 119:68
21. Йов 22:2,3
22. Рим. 11:34-36
23. Дан. 4:22,31,32
24. Євр. 4:13
25. Єзек. 11:5; Дії 15:18
26. Пс. 145:17
27. Об. 5:12-14
28. 1Ів. 5:7; Мт. 28:19; 2Кор. 13:14
29. Вих. 3:14; Ів. 14:11; 1Кор. 8:6
30. Ів. 1:14,18
31. Ів. 15:26; Гал. 4:6





3. БОЖА ПОСТАНОВА

1. Бог від вічності постановив у Самому Собі, відповідно до Своєї премудрої і святої волі, вільно і непорушно все, що коли-небудь станеться1. Однак Він не є ні автором, ні співучасником2 гріха; воля творіння не зазнає примусу, тому свобода або можливість вторинних причин не заперечується, але тільки утверджується3. У цьому виявляється мудрість Бога, Його влада і вірність у виконанні Своєї постанови4.

2. Хоча Бог знає усе, що може або могло б відбутися за тих чи інших передбачуваних обставин5, однак Він нічого не постановив з тієї причини, що Він передбачив це, чи тому, що це все одно повинно було статися за таких обставин6.

3. Відповідно до Божої постанови, для проголошення Його слави, деякі люди й ангели призначені для вічного життя через Ісуса Христа7, на хвалу Його благодаті8; інші ж полишені на те, щоб жити у своєму гріху, що веде до справедливого осуду9 і вияву Божої справедливості.

4. Кількість ангелів та людей, що у такий спосіб визначені і призначені, є настільки певною і точною, що її неможливо ні збільшити, ні зменшити10.

5. Людей, призначених для вічного життя, Бог вибрав у Христі для вічної слави “перше закладин світу” у відповідності зі Своїм вічним і незмінним замислом, таємною радою і благоволінням Своєї волі. Бог вибрав їх лише по Своїй щедрій благодаті й любові11, не приймаючи до уваги якостей самої людини як умову вибрання чи причину, що спонукала Його до цього12.

6. Згідно із Своєю вічною волею, Бог не тільки призначив вибраних до слави, але й визначив всі засоби для досягнення цього13. Тому вибрані, що впали в Адамі, викуплені Христом14 та дієво покликані до віри в Христа Його Духом, Який звершує Свої діла належного часу. Вони виправдані, усиновлені, освячені15 і збережені Його силою через віру до спасіння16. Ніхто інший не є викупленим Христом, дієво покликаним, виправданим, усиновленим, освяченим чи спасенним, окрім вибраних17.

7. Доктрину передвизначення, що є незбагненною таємницею, слід тлумачити та навчати з особливою поміркованістю та обережністю, щоб люди, які підкоряються волі Божій, виявленій в Його Слові, могли на основі їх дієвого покликання запевнитись у своєму вічному вибранні18. Це вчення повинно приносити хвалу Богу19 та спонукати до Його пошани, а також сприяти смиренності20, старанності і радості усіх тих, хто щиро кориться Євангелії21.

1. Іс. 46:10; Еф. 1:11; Євр. 6:17; Рим. 9:15,18
2. Як. 1:13-15; 1Ів. 1:5
3. Дії 4:27,28; Ів. 19:11
4. Числ. 23:19; Еф. 1:3-5
5. Дії 15:18
6. Рим. 9:11-18
7. 1Тим. 5:21; Мт. 25:34
8. Еф. 1:5,6
9. Рим. 9:22,23; Юд. 4
10. 2Тим. 2:19; Ів. 13:18
11. Еф. 1:4,9,11; Рим. 8:30; 2Тим. 1:9; 1Сол. 5:9
12. Рим. 9:13-16; Еф. 2:5,12
13. 1Петр. 1:2; 2Сол. 2:13
14. 1Сол. 5:9,10
15. Рим. 8:30; 2Сол. 2:13
16. 1Петр. 1:5
17. Ів. 10:26, 17:9, 6:46
18. 1Сол. 1:4,5; 2Петр. 1:10
19. Еф. 1:6; Рим. 11:33
20. Рим. 11:5,6,20
21. Лк. 10:20





4. СТВОРЕННЯ

1. На початку Бог Отець, Син і Дух Святий1 для прояву слави Своєї вічної сили2, мудрості і доброти протягом шести днів створив світ і усе, що в ньому, видиме і невидиме, і все було “вельми добре”3.

2. Після цього Він створив людину, чоловіка і жінку4, наділивши їх розумною і безсмертною душею5 та зробивши їх здатними жити на славу Божу, для чого вони і були створені. Людина, будучи створеною за образом Божим у знанні, праведності і справжній святості6, маючи записаний у своєму серці7 закон Божий і силу виконувати його, могла і порушити його, користуючись свободою власної волі, яка була непостійною8.

3. Окрім закону, записаного в серцях створених чоловіка і жінки, вони одержали заповідь не споживати плодів від дерева пізнання добра і зла9. І поки вони дотримувались цієї заповіді, вони були щасливі, спілкуючись з Богом, та володарювали над усіма створіннями10.

1. Ів. 1:2,3; Євр. 1:2; Йов 26:13
2. Рим. 1:20
3. Кол. 1:16; Бут. 1:31
4. Бут. 1:27
5. Бут. 2:7
6. Еккл. 7:29; Бут. 1:26
7. Рим. 2:14,15
8. Бут. 3:6
9. Бут. 2:17
10. Бут. 1:26,28





5. БОЖЕ ПРОВИДІННЯ

1. Бог, благий Творець усього, у Своїй безмежній силі і мудрості підтримує, спрямовує, розпоряджається і керує всім матеріальним світом та усім творінням1 від найбільшого до найменшого2. Своїм премудрим і святим провидінням, безпомилковим передбаченням та вільною, незмінною радою Своєї волі Він завжди досягає тієї мети, для якої Його творіння й було створене, – на славу Його мудрості, сили, справедливості, безмежної доброти і милості3.

2. Хоча відповідно до Божих передбачення і постанови як першопричин усе збувається незмінно і неминуче4, так що нічого не відбувається випадково чи поза Його провидінням5, однак тим же провидінням Він визначає усім подіям відбуватися відповідно до природи вторинних причин, по необхідності, вільно чи в залежності від умов6.

3. У Своєму провидінні Бог використовує різні засоби7, однак Він вільний у Своєму бажанні діяти і без них8, вище них9 чи всупереч їм10.

4. Всемогутня сила, незбагненна мудрість і безмежна доброта Бога настільки глибоко виявляються в Його провидінні, що Його замисел охоплює навіть перше падіння і всі інші гріховні діяння як ангелів, так і людей11, які відбуваються не просто з Його дозволу. Натомість і їх Він премудро і всесильно обмежує, визначає й обумовлює в Своїй милості12 для досягнення Своїх найсвятіших цілей13. Однак гріховність діл походить тільки від самих створінь, а не від Бога, Який, будучи святим і праведним, не є і не може бути ані автором гріха, ані тим, хто схвалює його14.

5. Премудрий, праведний і милостивий Бог нерідко залишає Своїх дітей наодинці з тимчасовими різноманітними спокусами і допускає розбещеність у їхніх серцях, щоб покарати їх за минулі гріхи чи ж розкрити їм приховану силу зіпсутості й облудності. Цим Він смиряє й упокорює їх, а також підводить для їхньої ж підтримки до повнішої й постійної залежності від Нього, щоб зробити їх більш пильними проти майбутніх проявів гріха, а також для інших праведних і святих цілей15. Тому все, що трапляється з кожним із Його вибраних, відбувається відповідно до Його призначення, для Його слави і для їхньої користі16.

6. Бог, як праведний Суддя, засліплює й ожорсточує нечестивих і безбожних людей за вчинений ними гріх17 і не тільки утримує від них Свою благодать, якою вони могли б просвітитись та яка б оживляла їхнє серце18, але іноді навіть забирає в них ті дари, що вони мали19, і залишаючи тоді, коли їхня розбещеність неминуче веде до гріха20. До того ж таких людей Він видає їх же власним пожадливостям, спокусам цього світу і владі сатани21, так що вони ожорсточуються навіть за тих обставин, які Бог використовує для пом'якшення інших людей22.

7. Провидіння Боже простягається на все творіння і особливим чином звернене до Його церкви, розпоряджаючись всім для її блага23.

1. Євр. 1:3; Йов 38:11; Іс. 46:10,11; Пс. 135:6
2. Мт. 10:29-31
3. Еф. 1:11,12
4. Дії 2:23
5. Прип. 16:33
6. Бут. 8:22
7. Дії 27:31, 44; Іс. 55:10,11
8. Ос. 1:7
9. Рим. 4:19-21
10. Дан. 3:27
11. Рим. 11:32-34; 2Сам. 24:1; 1Хрон. 21:1
12. 2Цар. 19:28; Пс. 76:10,11
13. Бут. 50:20; Іс. 10:6,7,12
14. Пс. 50:21; 1Ів. 2:16
15. 2Хрон. 32:25-31; 2Кор. 12:7-9
16. Рим. 8:28
17. Рим. 1:24-28; 11:7,8
18. Повт.Зак. 29:4
19. Мт. 13:12
20. Повт.Зак. 2:30; 2Цар. 8:12,13
21. Пс. 81:12,13; 2Сол. 2:10-12
22. Вих. 8:15,32; Іс. 6:9,10; 1Петр. 2:7,8
23. 1Тим. 4:10; Ам. 9:8,9; Іс. 43:3-5





6. ГРІХОПАДІННЯ ЛЮДИНИ, ГРІХ І ПОКАРАННЯ ЗА НЬОГО

1. Незважаючи на те, що Бог створив людину праведною і досконалою, дав їй справедливий закон, що забезпечував життя за умови його дотримання, та попередив про загрозу смерті при його порушенні1, людина недовго перебувала у славі. Сатана, використовуючи зміїну хитрість, спокусив Єву, а потім через неї й Адама, який без будь-якого примусу, вільно і свідомо порушив закон, даний їм від створення, і переступив заповідь, з'ївши заборонений плід2. Цей вчинок Бог допустив, відповідно до Своєї мудрої і святої волі, маючи за мету використати це для Своєї ж слави.

2. Через цей гріх наші прабатьки, а разом з ними й ми, втратили свою праведність і єдність з Богом. Смерть увійшла в наше життя3: усі стали мертвими в гріхах4 та цілком оскверненими як душею, так і тілом5.

3. Оскільки наші прабатьки поклали початок усьому людству і, згідно Божого визначення, були його представниками, то всім їхнім нащадкам цей гріх ставиться за провину і передається зіпсована природа6. Люди, покоління за поколінням, зачинаються в гріху7 та за природою є дітьми гніву8 і служителями гріха; вони стали підвладні смерті9 і всім іншим стражданням – духовним, тимчасовим і вічним, – якщо тільки Господь Ісус не звільнить їх10.

4. Ця зіпсутість, внаслідок якої ми абсолютно не схильні, не здатні і ворожі до усього доброго та цілком прихильні до усього злого11, викликає й інші вчинені людиною переступи12.

5. Зіпсутість природи зберігається протягом життя й у відроджених духовно13. Хоча ця природа прощена й умертвлена через Христа, однак, як вона сама, так і її колишні бажання залишаються гріховними14.

1. Бут. 2:16,17
2. Бут. 3:12,13; 2Кор. 11:3
3. Рим. 3:23
4. Рим. 5:12 і далі
5. Тит 1:15; Бут. 6:5; Єр. 17:9; Рим. 3:10-19
6. Рим. 5:12-19; 1 Кор. 15:21,22,45,49
7. Пс. 51:7; Йов 14:4
8. Еф. 2:3
9. Рим. 6:20, 5:12
10. Євр. 2:14,15; 1Сол. 1:10
11. Рим. 8:7; Кол. 1:21
12. Як. 1:14,15; Мт. 15:19
13. Рим. 7:18,23; Екк. 7:20; 1Ів. 1:8
14. Рим. 7:23-25; Гал. 5:17





7. ЗАВІТ БОЖИЙ

1. Прірва між Богом і творінням настільки велика, що хоча розумні істоти повинні коритися Йому як своєму Творцю, однак вони ніколи не змогли б досягти нагороди – життя, якби не добровільна Божа милість, яку Він виявив через завіт1.

2. Більше того, оскільки людина своїм падінням піддала саму себе прокляттю закону, то Господь уклав завіт благодаті2, в якому пропонує грішникам життя і спасіння через Ісуса Христа, вимагаючи від них віри в Нього3, і обіцяє всім тим, хто призначений для вічного життя, Свого Святого Духа, щоб вони захотіли і змогли вірити4.

3. Цей завіт відкривається в Благій Вістці. Спочатку він був виявлений Адаму в обітниці спасіння через насіння жінки5, а потім відкривався в наступних епохах доти, доки його повне розкриття не завершилося в Новому Заповіті6. Цей завіт заснований на вічній угоді між Отцем і Сином про викуплення вибраних7. Всі нащадки Адама, що коли-небудь були врятовані, одержали життя і благословенне безсмертя тільки благодаттю цього завіту, оскільки зараз людина не може бути прийнятою Богом на тих умовах, на яких Адам перебував у стані своєї невинності8.

1. Лк. 17:10; Йов 35:7,8
2. Бут. 2:17; Гал. 3:10; Рим. 3:20,21
3. Рим. 8:3; Мк. 16:15,16; Ів. 3:16
4. Єз. 36:26,27; Ів. 6:44,45; Пс. 110:3
5. Бут. 3:15
6. Євр. 1:1
7. 2Тим. 1:9; Тит 1:2
8. Євр. 11:6,13; Дії 4:12; Ів. 8:56; Рим. 4:1 і далі





8. ХРИСТОС-ПОСЕРЕДНИК

1. У Своєму відвічному замислі Бог призначив Господа Ісуса, Свого єдинородного Сина, у відповідності із завітом, укладеним між Ними, посередником між Богом і людиною1; Пророком2, Священиком3 і Царем4; Главою і Спасителем Церкви5; Спадкоємцем усього6 і Суддею світу7. Від вічності Бог дав Йому народ, щоб він був Його насінням і свого часу був викуплений, покликаний, виправданий, освячений і прославлений8.

2. Син Божий, друга Особа Святої Трійці, будучи правдивим і вічним Богом, сяйвом слави Отця, маючи одну сутність і будучи рівним Тому, Хто створив всесвіт, підтримує все і керує усім, коли настало виповнення часу, прийняв людську природу з усіма її невід'ємними властивостями і загальними немочами9, не маючи, однак, гріха10. Він був зачатий від Духа Святого в утробі діви Марії, коли Той зійшов на неї і сила Всевишнього обгорнула її; Він був народжений від жінки з коліна Юдиного, від насіння Авраама і Давида згідно Писання11. Дві цілісні, справжні і відмінні одна від одної природи були нероздільно поєднані в одній Особі без будь-якого перетворення чи змішання; ця Особа є справжнім Богом і справжньою людиною, однак одним Христом, єдиним Посередником між Богом та людиною12.

3. Господь Ісус у Своїй людській природі, поєднаній з Божественною, був безмірно освячений і помазаний Святим Духом13, зосередивши в Собі всі скарби премудрості й пізнання14. Отець зволів, щоб у Ньому перебувала вся повнота15, і щоб Син, будучи святим, невинним, непорочним16 і повним благодаті та істини17, міг досконало виконати служіння Посередника і Поручителя18. Це служіння Він не Сам поклав на Себе, але був покликаний до нього Отцем19, Який також віддав усю владу і суд у Його руки та дав Йому заповідь використовувати цю владу та звершувати суд20.

4. Це служіння Господь Ісус Христос прийняв з цілковитою готовністю21 і досконало виконав його, підкорившись закону22. Він зазнав покарання, яке було призначене для нас, і яке ми самі повинні були понести і перетерпіти23. Він був учинений гріхом і прокляттям за нас24, переносячи найжахливішу скорботу в душі і болісні страждання в тілі25. Він був розп'ятий і помер, однак не побачив тління26: на третій день Він воскрес з мертвих у тому ж тілі27, в якому страждав28, у якому Він також вознісся на небо29, де сидить праворуч Свого Отця, заступаючись30 за нас, і звідки Він повернеться судити людей і ангелів наприкінці віків31.

5. Господь Ісус Своїм досконалим послухом і приношенням Самого Себе в жертву, яку Він вічним Духом один раз приніс Богу, повністю задовольнив Боже правосуддя32, забезпечив примирення і придбав вічну спадщину в Царстві Небесному для всіх тих, кого дав Йому Отець33.

6. Хоча ціна викуплення не була фактично сплачена Христом до Його втілення, однак його сила, дієвість і благословення передавалися вибраним в усі часи від початку світу в тих обітницях, прообразах і жертвах, у яких Він був виявлений і передвіщений як Насіння, Яке повинне вразити змія в голову34, і Агнець, "заколений від закладин світу"35, бо Він вчора, сьогодні і навіки Той Самий36.

7. Христос як Посередник діє відповідно до обох Своїх природ, за допомогою кожної з них виконуючи те, що властиве їй. Однак через єдність Його особи те, що властиво одній природі, подекуди приписується в Писанні особі, що позначена іншою природою37.

8. До усіх тих, для кого Христос придбав вічне викуплення, Він безумовно і дієво застосовує і дарує його, заступаючись за них38, з'єднуючи їх із Самим Собою Своїм Духом, відкриваючи їм у Своєму Слові таємницю спасіння, переконуючи їх вірити і коритися39, керуючи їх серцями Своїм Словом і Духом40 та перемагаючи всіх їхніх ворогів Своєю всемогутньою силою і мудрістю41, і досягає цього такими шляхами, які найбільш гармонізують з Його чудесним і незбагненним промислом. Все це Він звершує по вільній і абсолютній благодаті, що дається без будь-якої умови, яку б Він передбачив у вибраних і яка могла б спонукати Його до цього42.

9. Служіння посередника між Богом і людиною властиве тільки Христу, Що є Пророком, Священиком і Царем Церкви Божої. Це служіння не може ані повністю, ані частково перейти від Нього до будь-кого іншого43.

10. Кількість і послідовність служінь Христа є суттєвими, оскільки через наше невідання ми потребуємо Його пророчого служіння44; через наше відчуження від Бога і недосконалість навіть найкращих наших служінь ми маємо потребу в Його священницькому служінні, яке примиряє нас з Богом і гідно представляє перед Ним45; через наше небажання й повну нездатність повернутися до Бога і для нашого спасіння й захисту від духовних ворогів нам необхідне Його царське служіння, щоб переконувати, підкоряти, наближати, підтримувати, звільняти і зберігати нас для Небесного Царства46.

1. Іс. 42:1; 1Петр. 1:19,20
2. Дії 3:22
3. Євр. 5:5,6
4. Пс. 2:6; Лк. 1:33
5. Еф. 1:22,23
6. Євр. 1:2
7. Дії 17:31
8. Іс. 53:10; Ів. 17:6; Рим. 8:30
9. Ів. 1:1,14; Гал. 4:4
10. Рим. 8:3; Євр. 2:14-17, 4:15
11. Мт. 1:22,23; Лк. 1:27,31,35
12. Рим. 9:5; 1Тим. 2:5
13. Пс. 45:8; Дії 10:38; Ів. 3:34
14. Кол. 2:3
15. Кол. 1:19
16. Євр. 7:26
17. Ів. 1:14
18. Євр. 7:22
19. Євр. 5:5
20. Ів. 5:22,27; Мт. 28:18; Дії 2:36
21. Пс. 39:8,9; Євр. 10:5-10; Ів. 10:18
22. Гал. 4:4; Мт. 3:15
23. Гал. 3:13; Іс. 53:6; 1Петр. 3:18
24. 2Кор. 5:21
25. Мт. 26:37,38; Лк. 22:44; Мт. 27:46
26. Дії 13:37
27. 1Кор. 15:3,4
28. Ів. 20:25,27
29. Мк. 16:19; Дії 1:9-11
30. Рим. 8:34; Євр. 9:24
31. Дії 10:42; Рим. 14:9,10; Дії 1:11; 2Петр. 2:4
32. Євр. 9:14, 10:14; Рим. 3:25,26
33. Ів. 17:2; Євр.9:15
34. 2Кор. 4:10; Євр. 4:2; 1Петр. 1:10,11; Бут. 3:15
35. Об. 13:8
36. Євр. 13:8
37. Ів. 3:13; Дії 20:28
38. Ів. 6:37, 10:15,16, 17:9; Рим. 5:10
39. Ів. 17:6; Еф. 1:9; 1Ів. 5:20
40. Рим. 8:9-14
41. Пс. 110:1; 1Кор. 15:25,26
42. Ів. 3:8; Еф. 1:8
43. 1Тим. 2:5
44. Ів. 1:18
45. Кол. 1:21; Гал. 5:17
46. Ів. 16:8; Пс. 110:3; Лк. 1:74,75





9. СВОБОДА ВОЛІ

1. Бог наділив волю людини природною свободою і силою діяти за своїм вибором; вона не примушується і не обумовлюється ніякою природною необхідністю чинити добро або зло1.

2. Людина в стані невинності мала волю і силу бажати і чинити те, що було добрим і приємним в очах Бога2, однак вона була непостійною, тому могла втратити цей стан3.

3. Впавши в стан гріха, людина повністю втратила усяку здатність волі прагнути до духовного добра, що супроводжує спасіння4. Тому за своєю природою людина, будучи абсолютно не схильною до духовного добра і мертвою в гріху5, не здатна власними силами навернутися чи приготуватися до спасіння6.

4. Коли Бог навертає грішника і переводить його в стан благодаті, Він звільняє його від природного рабства гріха7 і винятково Своєю благодаттю дає йому здатність вільно прагнути і чинити духовне добро8. Однак через зіпсутість, що залишається в людині, вона бажає не тільки добра, але й зла9.

5. Досконалу і непохитну свободу у прагненні лише добра воля людини отримує тільки в стані слави10.

1. Мт. 17:12; Як. 1:14; Повр.Зак. 30:19
2. Екк. 7:29
3. Бут. 3:6
4. Рим. 5:6, 8:7
5. Еф. 2:1-5
6. Тит 3:3-5; Ів. 6:44
7. Кол. 1:13; Ів. 8:36
8. Флп. 2:13
9. Рим. 7:15-23
10. Еф. 4:13





10. ДІЄВЕ ПОКЛИКАННЯ

1. Тих, кого Бог призначив до життя, у встановлений час Він дієво прикликає1 Своїм Словом і Духом вийти зі стану гріха і смерті, в якому вони перебувають за своєю природою, та прийняти благодать і спасіння через Ісуса Христа2, просвітлюючи їх розум на спасіння, щоб вони зрозуміли Його волю3; забираючи в них серце кам'яне і даруючи їм "серце із плоті"4; оновлюючи їхню волю, Своєю всемогутньою силою спонукаючи їх до добра і дієво навертаючи до Ісуса Христа5. Однак все це звершується Богом таким чином, що покликані приходять до Нього абсолютно вільно і невимушено, будучи підготовленими Його благодаттю6.

2. Це дієве покликання відбувається винятково вільною і особливою Божою благодаттю, а не на підставі чого-небудь, що заздалегідь передбачалося в людині або чим вона володіє7. Людина цілком пасивна, мертва у гріхах і переступах доти, доки вона не буде оживлена і оновлена Святим Духом8, завдяки Якому одержує здатність відповісти на цей поклик і прийняти благодать, запропоновану і передану в цьому покликанні, що і відбувається силою, анітрохи не меншою, ніж та, яка воскресила Христа з мертвих9.

3. Вибрані діти, що вмирають у ранньому віці, відроджуються і спасаються Христом через Дух10, Який діє коли, де і як хоче11. Так буває і з усіма вибраними, які не можуть бути зовні покликаними через служіння Слова.

4. Інші люди, що не є вибраними, хоч і можуть бути покликані через служіння Слова і можуть пізнати на собі загальну дію Духа12, однак, не будучи дієво покликаними Отцем, вони не побажають і не зможуть щиро прийти до Христа, а тому вони не можуть спастися13. Ще менше можуть спастися люди, що не приймають християнську віру, хоч і виявляють старанність і пильність у тому, щоб побудувати своє життя відповідно до природи і законів тієї релігії, яку вони сповідують14.

1. Рим. 8:30; 11:7; Еф. 1:10,11; 2Сол. 2:13,14
2. Еф. 2:1-6
3. Дії 26:18; Еф. 1:17,18
4. Єз. 36:26
5. Повт.Зак. 30:6; Єз. 36:27; Еф. 1:19
6. Пс. 110:3; Пісн. 1:4
7. 2Тим 1:9; Еф. 2:8
8. 1Кор. 2:14; Еф. 2:5; Ів. 5:25
9. Еф. 1:19,20
10. Ів. 3:3-6
11. Ів 3:8
12. Мт. 22:14; 13:20,21; Євр. 6:4,5
13. Ів. 6:44,45,65; 1Ів. 2:24,25
14. Дії 4:12; Ів. 4:22, 17:3





11. ВИПРАВДАННЯ

1. Тих, кого Бог дієво прикликає, Він також виправдовує1, але не вселяючи у них праведність, а прощаючи їхні гріхи, розглядаючи і приймаючи їх як праведних2 не за що-небудь зроблене ними чи в них, а тільки заради Христа3. Вони виправдовуються не через власну віру чи будь-який інший прояв євангельського послуху, а через активний послух Христа всьому закону і через Його пасивний послух у Своїй смерті4, які Бог залічив вибраним в праведність з віри, яка походить не від них, а є даром Божим5.

2. Тому єдиним засобом виправдання є віра, що приймає Христову праведність та покладається на неї6. Поряд з цим у виправданій людині віра завжди супроводжується і всіма іншими євангельськими чеснотами; вона є не мертвою, а вірою, що чинна любов'ю7.

3. Христос Своїм послухом і смертю повністю сплатив вину усіх тих, хто виправданий. Своєю жертвою на хресті Він був підданий тому покаранню, яке повинні були понести вони, належно і повністю задовольнивши Божу справедливість заради них8. Але оскільки Він був відданий Отцем заради них, та оскільки Його послух і викуплення прийняті за них, причому як дар, а не за що-небудь наявне в них самих9, то їхнє виправдання відбувається тільки вільною благодаттю. Таким чином, як неухильна справедливість, так і рясна благодать Божа можуть бути прославлені у виправданні грішників10.

4. Від вічності Бог постановив виправдати усіх вибраних11, і Христос, коли настало виповнення часу, вмер за їхні гріхи і воскрес для їхнього виправдання12. Проте вони не є виправданими особисто доти, доки Дух Святий в призначений час не відкриє їм Христа13.

5. Бог продовжує прощати гріхи тих, хто виправданий14, і хоча вони ніколи не можуть позбавитись виправдання15, однак можуть через свої гріхи впасти в немилість Отця16. Тоді вони звичайно не бачать світло Його обличчя доти, поки не впокоряться, не сповідають свої гріхи, не попросять прощення і не відновлять свою віру і покаяння17.

6. Виправдання віруючих у часи Старого Заповіту було в усіх відношеннях тим же, що і виправдання віруючих у Новому Заповіті18.

1. Рим. 3:24, 8:30
2. Рим. 4:5-8, Еф. 1:7
3. 1Кор. 1:30,31; Рим. 5:17-19; Еф. 2:8-10
4. Флп. 3:8,9
5. Ів. 1:12; Рим. 5:17
6. Рим. 3:28
7. Гал. 5:6; Як. 2:17,22,26
8. Євр. 10:14; 1Петр. 1:18,19; Іс. 53:5,6
9. Рим. 8:32; 2Кор. 5:21
10. Рим. 3:26; Еф. 1:6,7; 2:7
11. Гал. 3:8; 1Петр. 1:2; 1Тим. 2:6
12. Рим. 4:25
13. Кол. 1:21,22; Тит 3:4-7
14. Мт. 6:12; 1Ів. 1:7-9
15. Ів. 10:28
16. Пс. 89:32-34
17. Пс. 32:5; Пс. 51; Мт. 26:75
18. Гал. 3:9; Рим. 4:22-24





12. УСИНОВЛЕННЯ

Усім виправданим Бог дарував у Його єдинородному Сині Ісусі Христі і заради Нього стати співучасниками благодаті усиновлення1, якою вони зараховані до числа дітей Божих та користуються їх свободами і перевагами2. Його Ім'я написане на них3; вони одержують дух усиновлення4, мають відвагу приступати до престолу благодаті та викликувати "Авва, Отче"5. Бог милосердний до них6, захищає7, забезпечує8 і карає їх як Батько9, однак ніколи не відкидає10; вони "запечатані на день викупу"11 і успадковують обітниці як спадкоємці вічного спасіння12.

1. Еф. 1:5; Гал. 4:4,5
2. Ів. 1:12; Рим. 8:17
3. 2Кор. 6:18; Об. 3:12
4. Рим. 8:15
5. Гал. 4:6; Еф. 2:18
6. Пс. 103:13
7. Прип. 14:26
8. 1Петр. 5:7
9. Євр. 12:6
10. Іс. 54:8,9; Плач 3:31
11. Еф. 4:30
12. Євр. 1:14, 6:12





13. ОСВЯЧЕННЯ

1. Ті люди, які поєднані з Христом, дієво покликані та духовно відроджені, в яких завдяки смерті і воскресінню Христа створені нове серце і новий дух, надалі реально й особисто освячуються1 через Його смерть і воскресіння за допомогою Його Слова і Духа, що живе в них2. Панування гріха зруйноване3, і окремі його похоті все більше і більше слабшають і умертвляються4, а самі відроджені люди все більше і більше оживляються і зміцнюються у всіх чеснотах5, щоб на практиці виявляти справжню святість, без якої ніхто не побачить Господа6.

2. Це освячення охоплює всю людину7, однак є недосконалим у цьому житті. Залишки розбещеності і зіпсутості все ще не полишають жодну із сторін особистості8, через що відбувається постійна і непримиренна боротьба: "тіло бажає противного Духові, а Дух – противного тілу"9.

3. У цій боротьбі зіпсутість, що залишається, може тимчасово переважати10, однак завдяки постійній підтримці Христового Духа, Який освячує людину, відродження перемагає11. Тому святі зростають у благодаті, вдосконалюючи святість у страху Божому, прагнучи до небесного життя в євангельському послуху всім заповідям, що Христос як Голова і Цар дав їм у Своєму Слові12.

1. Дії 20:32; Рим. 6:5,6
2. Ів. 17:17; Еф. 3:16-19; 1Сол. 5:21-23
3. Рим. 6:14
4. Гал. 5:24
5. Кол. 1:11
6. 2Кор. 7:1; Євр. 12:14
7. 1Сол. 5:23
8. Рим. 7:18,23
9. Гал. 5:17, 1Петр. 2:11
10. Рим. 7:23
11. Рим. 6:14
12. Еф. 4:15,16; 2Кор. 3:18, 7:1





14. РЯТІВНА ВІРА

1. Благодать віри, що дозволяє вибраним увірувати на спасіння своїх душ, є працею Духа Христового в їхніх серцях1 і найчастіше породжується служінням Слова2. Віра зростає і зміцнюється за допомогою Слова, а також водохрещення і Вечері Господньої, молитви й інших засобів, визначених Богом3.

2. Завдяки цій вірі християнин переконується в істинності одкровення, даного в Слові, зважаючи на авторитет Самого Бога4. Християнин також розуміє перевагу Слова над іншими писаннями і всім іншим на світі5, оскільки воно виявляє славу Бога в Його якостях, перевагу Христа в Його сутності і служіннях, силу і повноту Духа Святого в Його праці. Це дозволяє християнину повністю довірити свою душу істині, в яку він увірував6, відкликаючись на вчення, які містяться в Писанні, виявляючи послух заповідям і велінням7, із трепетом прислухаючись до серйозних попереджень8, приймаючи обітниці Божі щодо цього і майбутнього життя9. Проте найважливіші діяння рятівної віри мають безпосереднє відношення до Христа і виявляються у Його визнанні, прийнятті і шануванні як Єдиної основи виправдання, освячення і вічного життя через завіт благодаті10.

3. Ця віра, якою б вона не була – слабкою чи сильною11 – навіть у найменшому прояві відрізняється за своєю суттю, як і будь-яка інша рятівна чеснота, від віри і загальної благодаті дочасних віруючих12. І хоча вона нерідко піддається нападкам і слабшає, однак вона торжествує13, зростаючи в багатьох до цілковитої впевненості через Христа14, Який є Автором і Звершителем нашої віри15.

1. 2Кор. 4:13; Еф. 2:8
2. Рим. 10:14-17
3. Лк. 17:5; 1Петр. 2:2; Дії 20:32
4. Дії 24:14
5. Пс. 19:8-11; 119:72
6. 2Тим. 1:12
7. Ів. 15:14
8. Іс. 66:2
9. Євр. 11:13
10. Ів. 1:12; Дії 16:31; Гал. 2:20; Дії 15:11
11. Євр. 5:13,14; Мт. 6:30; Рим. 4:19,20
12. 2Петр. 1:1
13. Еф. 6:16; 1Ів. 5:4,5
14. Євр. 6:11,12; Кол. 2:2
15. Євр. 12:2





15. ПОКАЯННЯ В ЖИТТЯ І СПАСІННЯ

1. Тим вибраним, які навернулися в більш зрілому віці, проживши якийсь час у природному стані рабства пожадливостям і розвагам, Бог дає покаяння в життя, дієво прикликаючи їх1.

2. Оскільки немає жодної людини, яка б чинила добро й не грішила2, і навіть найкращі люди внаслідок сили й оманливості своєї зіпсутості неспроможні протистояти спокусам і впадають у великі гріхи, то Бог у завіті благодаті милостиво передбачив, щоб віруючі, які грішать і падають, були відновлені через покаяння до спасіння3.

3. Справжнє покаяння – це євангельська благодать4, через яку людина, під впливом Духа Святого, усвідомлює різноманіття зла, що походить з її гріха, і вірою в Христа упокорює себе за це, переживає богоугодне каяття, відчуває ненависть до гріха і відразу до себе5, молячи про прощення і силу благодаті та спрямовуючи себе до такого життя, яким би вона догоджала Богу6.

4. Оскільки покаяння повинно продовжуватися протягом усього життя через недосконалість нашого "тіла смерті" та його проявів, то обов'язок кожної людини – каятися у всіх її окремих гріхах7.

5. В завіті благодаті для збереження віруючих на спасіння Бог через Христа передбачив, що хоча немає гріха, що був би настільки малий, що не заслуговував би осуду і прокляття8, однак немає і гріха настільки великого, що навів би осуд і прокляття на того, хто кається9. Цим пояснюється необхідність постійної проповіді покаяння.

1. Тит. 3:3-5
2. Екк. 7:20
3. Лк. 22:31,32
4. Зах .12:10; Дії 11:18
5. Єз. 36:31; 2Кор. 7:11
6. Пс. 119:6,128
7. Лк. 19:8; 1Тим. 1:13-15
8. Рим. 6:23
9. Іс. 1:16-18; 55:7





16. ДОБРІ ДІЛА

1. Добрими є тільки ті діла, які Бог заповів у Своєму святому Слові1, а не ті, які не зазначені в Ньому і вигадані людьми зі сліпої ревності під виглядом добрих намірів2.

2. Ці добрі діла, чинені у послуху Божим заповідям, є плодами й ознаками щирої і живої віри3. Ними віруючі виявляють свою подяку4, зміцнюють свою впевненість5, підтримують своїх братів, прикрашають сповідання Благої Вістки6, замикають вуста супротивників і прославляють Бога7, Яким вони створені в Христі Ісусі для добрих діл8, щоб, виявляючи свій плід – святість, – вони досягли кінця – вічного життя9.

3. Їхня здатність чинити добрі діла походить не від них самих, але повністю від Духа Христового10. Щоб бути спроможними чинити це, їм, окрім уже одержаних чеснот, необхідний дійсний вплив Того ж Святого Духа, Який викликає в них бажання і дії згідно Своєї волі11. Однак вони не повинні через це ставати безтурботними і недбайливими, начебто вони не зобов'язані виконувати жодних обов'язків, хіба тільки внаслідок особливого спонукання від Духа. Вони повинні бути старанними і невтомними у тому, щоб розігрівати благодать Божу, яка дана їм12.

4. Навіть ті віруючі, що у своєму послуху досягають найбільшої висоти, яка тільки можлива в цьому житті, знаходяться ще дуже далеко від того, щоб перевищити свої обов'язки і зробити більше, ніж вимагає Бог, тому що вони не чинять багато з того, що повинні13.

5. Ми нездатні навіть найкращими ділами заслужити прощення гріхів чи вічне життя з руки Божої через величезну невідповідність між ними і прийдешньою славою, і через безмежну відстань між нами і Богом, Якому нашими ділами ми не можемо ані принести користі, ані сплатити борг за наші минулі гріхи14. Зробивши все, що можемо, ми лише виконаємо свій обов’язок і надалі залишимося нікчемними рабами. Наші добрі діла походять від Духа Божого15, але при їх виконанні ми настільки заплямовуємо і змішуємо їх із своєю слабкістю та недосконалістю, що вони не можуть встояти перед суворістю Божого іспиту16.

6. Незважаючи на це, душі віруючих приймаються через Христа, і їх добрі діла також приймаються через Нього17, але не тому, що в цьому житті вони цілком бездоганні і не підлягають осуду в очах Божих, а тому, що Він вирішив, бачачи їх у Сині Своєму, прийняти і винагородити те, що є щирим, хоча й супроводжується багатьма слабкостями і недоліками18.

7. Діла, чинені невідродженими людьми, можуть за своєю суттю відповідати тому, що заповів Бог, і бути корисними для них самих і для інших19. Проте ці діла не виходять із серця, очищеного вірою20, і не здійснюються належним чином відповідно до Слова21 і для єдиної мети – слави Божої22. Тому вони є гріховними і не можуть ані догодити Богу, ані заслужити Його благодать23. Попри це, нехтування ними є ще більш гріховним і неприємним Богу24.

1. Мих. 6:8; Євр. 13:21
2. Мт. 15:9; Іс. 29:13
3. Як. 2:18-22
4. Пс. 116:12-14
5. 1Ів. 2:3-5; 2Петр. 1:5-11
6. Мт. 5:16
7. 1Тим. 6:1; 1Петр. 2:15; Флп. 1:11
8. Еф. 2:10
9. Рим. 6:22
10. Ів. 15:4,5
11. 2Кор. 3:5; Флп. 2:13
12. Флп. 2:12; Євр. 6:11,12; Іс. 64:7
13. Йов 9:2,3; Гал. 5:17; Лк. 17:10
14. Рим. 3:20; Еф. 2:8,9; Рим. 4:6
15. Лк. 17:10; Гал. 5:22,23
16. Іс. 64:6; Пс. 143:2
17. Еф. 1:5,6; 1Петр. 2:5
18. Мт. 25:21,23; Євр. 6:10
19. 2Цар. 10:30; 1Цар. 21:27-29
20. Бут. 4:5; Євр. 11:4-6
21. 1Кор. 13:1
22. Мт. 6:2-5
23. Ам. 5:21,22; Рим. 9:16; Тит 3:5
24. Йов 21:14,15; Мт. 25:41-43





17. СТІЙКІСТЬ СВЯТИХ ДО КІНЦЯ

1. Ті, кого Бог прийняв в Улюбленому, дієво покликав і освятив Своїм Духом, кому Він дав дорогоцінну віру Своїх вибраних, не можуть ані цілком, ані остаточно відпасти від благодаті, натомість вони неодмінно будуть залишатися в ній до кінця і будуть навіки врятовані, переконуючись, що дари і покликання Божі – непорушні. Тому Він, як і раніше, породжує і зміцнює в них віру, покаяння, любов, радість, надію і всі чесноти Духа, що ведуть до безсмертя1. Хоча багато бур і негод повстають і воюють супроти них, однак вони ніколи не зможуть відірвати їх від тієї основи і скелі, на якій вони утверджені. Незважаючи на те, що через невір'я і спокуси сатани помітний образ світла і любові Божої може на деякий час затуманитись і сховатись від них2, однак Бог залишається Таким же, і вони неодмінно будуть збережені Його силою на спасіння, в якому будуть насолоджуватися придбаними благами, будучи від вічності записаними в книзі життя і на Його долонях3.

2. Ця стійкість святих до кінця залежить не від їхньої власної свободи волі, а від незмінності постанови про вибрання4, що виходить з вільної і незмінної любові Бога Отця, від дієвості заслуг і посередництва Ісуса Христа та єднання з Ним5, від клятви Бога6, від перебування Його Духа і насіння Бога в них7, від природи завіту благодаті8, непорушність якого випливає з усього вище переліченого.

3. Святі можуть, внаслідок спокус сатани і цього світу, внаслідок переважання зіпсутості і розбещеності, що залишаються в них, і нехтування засобами духовного збереження, впадати в тяжкі гріхи і певний час залишатися в них10, через що накликають на себе гнів Божий і засмучують Святого Духа. Тоді затьмарюється їхня радість в Господі11, потерпають їхні чесноти і спокій, їхні серця озлобляються, а совість – ушкоджується12, вони заподіюють біль іншим і є спотиканням для них, накликаючи на самих себе тимчасове покарання13. Та все ж вони відновлять своє покаяння і будуть збережені через віру в Христа Ісуса до кінця14.

1. Ів. 10:28,29; Флп. 1:6; 2Тим. 2:19; 1Ів. 2:19
2. Пс. 89:32,33; 1Кор. 11:32
3. Мал. 3:6
4. Рим. 8:30, 9:11-16
5. Рим. 5:9,10; Ів. 14:19
6. Євр. 6:17,18
7. 1Ів. 3:9
8. Єр. 32:40
9. Мт. 26:70-74
10. Іс. 64:5-9; Еф. 4:30
11. Пс. 51:12-14
12. Пс. 32:3,4
13. 2Сам. 12:14
14. Лк. 22:31,61,62





18. ВПЕВНЕНІСТЬ У БЛАГОДАТІ І СПАСІННІ

1. Хоча дочасні віруючі та інші невідроджені люди можуть обманювати себе безпідставними сподіваннями і тілесними припущеннями, що вони користуються особливою милістю Бога і є спасенними, однак їх надія даремна1. Ті ж, хто воістину вірить у Господа Ісуса і щиро любить Його, намагаючись ходити перед Ним у добрій совісті, можуть у цьому житті мати безсумнівну впевненість, що вони перебувають у стані благодаті, і радіти в надії слави Божої2, а вона ніколи не засоромить3.

2. Ця впевненість заснована не на припущенні, що ґрунтується на помилковій надії, але є непохитним запевненням віри4, утвердженої на крові і праведності Христа5, а також на внутрішньому свідченні тих чеснот Духа, щодо яких дані обітниці6. Ця впевненість заснована і на свідченні Духа усиновлення, Який відкриває духу нашому, що ми – діти Божі7. В результаті наше серце зберігається в смиренні та святості8.

3. Непорушна впевненість не настільки пов'язана із сутністю віри, щоб бути неминучим переживанням в житті віруючого. Трапляється, що йому доводиться довго чекати і приборкувати багато труднощів, перш ніж він знайде її9. Однак, одержавши здатність від Духа розуміти те, що дано йому від Бога, віруючий може без особливого одкровення, правильно використовуючи надані засоби, досягти цієї впевненості10. Тому обов’язок кожного з якнайбільшою старанністю утверджувати своє покликання й вибрання, щоб через це серце могло наповнюватись миром і радістю в Святому Дусі, любов'ю і подякою Богу, силою і бадьорістю при виконанні послуху, що є справжнім плодом цієї впевненості11, яка далека від того, щоб схиляти людей до байдужості12.

4. У справжніх віруючих їхня впевненість у спасінні може на певний час похитатись, ослабнути чи втратитись внаслідок недбалості в її збереженні13, впадання в якийсь особливий гріх, що ранить совість і засмучує Духа14, в результаті якоїсь раптової чи сильної спокуси15 або через те, що Бог ховає від людини світло Свого обличчя і дозволяє навіть тим, хто боїться Його, ходити в темряві й не мати світла16. Однак вони ніколи не позбавляються насіння Божого17 і життя віри18, любові Христа і братів, сердечної щирості і усвідомлення своєї вини. Тому при дії Святого Духа ця впевненість може у відповідний час відновитись19, а до цього вони завжди оберігаються від повного розпачу20.

1. Йов 8:13,14; Мт. 7:22,23
2. 1Ів. 1:2,3, 3:14-24, 5:13
3. Рим. 5:2-5
4. Євр. 6:11,19
5. Євр. 6:17,18
6. 2Петр. 1:4-11
7. Рим. 8:15,16
8. 1Ів. 3:1-3
9. Іс. 50:10; Пс. 88, 77:1-11
10. 1Ів. 4:13; Євр. 6:11,12
11. Рим. 5:1-5, 14:17; Пс. 119:32
12. Рим. 6:1,2; Тит 2:11-14
13. Пісн. 5:2-6
14. Пс. 51:8-14
15. Пс. 116:12, 77:6,7, 31:23
16. Пс. 30:8
17. 1Ів. 3:9
18. Лк. 22:32
19. Пс. 42:5-11
20. Плач 3:26-31





19. ЗАКОН БОЖИЙ

1. Бог дав Адаму закон загального послуху, записаний у його серці, і чітку заповідь не вживати з плодів дерева пізнання добра і зла1. Цим Він зобов'язав Адама і все його потомство виявляти особистий, повний, суворий і постійний послух2, пообіцяв життя за умови виконання і попередив про смерть у випадку його порушення, при цьому наділивши людину силою і здатністю дотримувати його3.

2. Закон, що спочатку був записаний у серце людини, залишився досконалим зразком праведності і після гріхопадіння4; він був переданий Богом на горі Сінай у десятьох заповідях, записаних на двох скрижалях, перші чотири з який містили опис наших обов'язків перед Богом, а інші шість вказували на наші зобов’язання один перед одним5.

3. Крім цього закону, який зазвичай називають моральним, Бог дав народу ізраїльському обрядові закони, які містили символічні обряди, що частково стосувались богослужіння, яке було прообразом Христа, Його якостей, діл, страждань і благ6, а частково вказували на моральні обов'язки7. Всі обрядові закони були встановлені тільки до часу, коли Ісус Христос, Правдивий Месія і єдиний Законодавець, наділений відповідною владою від Отця, відмінив і скасував їх8.

4. Бог також дав ізраїльтянам судові закони, що втратили силу зі зміною положення цього народу і тепер не є обов'язковими ні для кого; однак викладені в цих законах принципи справедливості можуть застосовуватись і в наші дні9.

5. Моральний закон назавжди зобов'язує як виправданих, так і невіруючих людей10, коритися йому і робити це не тільки з поваги до його змісту, але й зважаючи на авторитет Бога Творця, Що дав його11. Христос у Євангелії жодним чином не скасовує, але ще більш зміцнює це зобов'язання12.

6. Хоча справжні віруючі не знаходяться під законом як під завітом діл, щоб через нього бути виправданими чи засудженими13, однак закон приносить величезну користь для всього людства як життєве правило, що виявляє людям волю Божу, вказує на їхні обов'язки, скеровуючи і зобов'язуючи жити відповідно до них, розкриваючи також гріховну зіпсутість їх природи, серця і життя. Тому, використовуючи закон для самоперевірки, люди можуть досягти глибшого усвідомлення власної гріховності, більшої смиренності і ненависті до гріха14, яснішого розуміння своєї потреби в Христі та досконалого послуху, який Він виявив стосовно закону. Закон також корисний для відроджених, щоб приборкувати і придушувати їхню розбещеність, оскільки він забороняє гріх, вказуючи, чого заслуговують їхні гріхи, яке нещастя може спричинити гріх в житті віруючої людини, навіть незважаючи на те, що вона звільнена від прокляття і незмінної суворості закону. Його обітниці також показують людям Боже схвалення послуху і ті благословення, які можна чекати за його прояв, хоч саме благословення не дається їм за законом, як згідно завіту діл. Тому, якщо людина, зважаючи на вимоги закону, чинить добро і ухиляється від злого, це не значить, що вона знаходиться під законом, а не під благодаттю15.

7. Вищезгадане використання закону не суперечить благодаті Євангелії, але гармонійно узгоджується з нею16, і Дух Христів підкоряє волю людини і робить її здатною невимушено і з радістю виконувати виявлену в законі волю Божу17.

1. Бут. 1:27; Екк. 7:29
2. Рим. 10:5
3. Гал. 3:10-12
4. Рим. 2:14,15
5. Повт.Зак. 10:4
6. Євр. 10:1; Кол. 2:17
7. 1Кор. 5:7
8. Кол. 2:14-17; Еф. 2:14-16
9. 1Кор. 9:8-10
10. Рим. 13:8-10; Як. 2:8-12
11. Як. 2:10,11
12. Мт. 5:17-19; Рим. 3:31
13. Рим. 6:14; Гал. 2:16; Рим. 8:1, 10:4
14. Рим. 3:20; 7:7 і далі
15. Рим. 6:12-14; 1Петр. 3:8-13
16. Гал. 3:21
17. Єзек. 36:27





20. ЄВАНГЕЛІЯ І МІРА ЇЇ БЛАГОДАТІ

1. Оскільки завіт діл був порушений гріхом і не може принести життя, то Бог дав обітницю про Христа, насіння жінки, як засіб покликання вибраних і народження в них віри і покаяння1; в цій обітниці викладена Євангелія, яка є єдиним шляхом для навернення і спасіння грішників2.

2. Ця обітниця про Христа і спасіння через Нього виявлена тільки в Слові Божому3. Ні діла творіння, ні провидіння разом із природним розумом не відкривають Христа і Його благодать звичайним чи потаємним чином4. Тому люди, позбавлені Його одкровення, що дарується за обітницею через Євангелію, не зможуть досягти віри чи покаяння5.

3. Одкровення грішникам Євангелії, що містить як обітниці, так і заповіді виявляти послух Творцю, по частинам давалось у різні часи лише по суверенній волі і благоволінню Бога6. Воно не давалось на підставі поліпшення природних якостей людей чи просвітлення їхнього розуму, чого ніхто ніколи не досяг і не міг досягнути7. Тому в усі часи проповідь Євангелії лунала до окремих людей і народів у різному обсязі і формі відповідно до волі Божої.

4. Євангелія є єдиним зовнішнім засобом одкровення Христа і Його благодаті та виявляє їх достатньо для спасіння. Однак для того, щоб люди, мертві через власні провини й гріхи, могли відродитись й ожити, потрібно ще й дієвий, нездоланний вплив Духа Святого на всю душу8. Нічим іншим навернути людину до Бога неможливо9.

1. Бут. 3:15
2. Об. 13:8
3. Рим. 1:17
4. Рим. 10:14-17
5. Прип. 29:18; Іс. 25:7; 60:2,3
6. Пс. 147:9; Дії 16:7
7. Рим. 1:18-32
8. Пс. 110:3; 1Кор. 2:14; Еф. 1:19,20
9. Ів. 6:44; 2Кор. 4:4-6





21. ХРИСТИЯНСЬКА СВОБОДА І СВОБОДА СОВІСТІ

1. Свобода, яку, згідно Євангелії, Христос придбав для віруючих, передбачає їхнє звільнення від провини гріха1 та осудливого гніву Божого, від суворості і прокляття закону та нинішніх злих і лукавих часів2, від рабства сатани3 і влади гріха4, від зла і горя в скорботах5, від страху і жала смерті6 і вічних мук7. Ця свобода також полягає в їхньому вільному спілкуванні з Богом і послуху Йому, який випливає не з рабського страху8, а з простої і щирої дитячої любові й добровільного бажання9. Ця свобода є ширшою, ніж у часи Закону10, оскільки християни звільнені і від тягаря обрядового закону, якому була підлегла єврейська громада; вони виявляють більшу відвагу, звертаючись до престолу благодаті, а також володіють можливістю більш повного і вільнішого спілкування з Духом Божим11.

2. Один тільки Бог є Господом совісті12. Він залишив її вільною від доктрин і людських заповідей, які суперечать Його Слову чи не містяться в ньому13. Тому вірити таким доктринам чи коритися таким заповідям – значить зрадити справжню свободу совісті14, а вимагати беззастережної віри, абсолютного і сліпого послуху – значить порушувати свободу совісті і суперечити здоровому глузду15.

3. Ті, хто під виглядом християнської свободи грішать чи плекають гріховні бажання, перекручують цим самим основне призначення благодаті Євангелії на свою погибель16, руйнуючи зміст і мету християнської свободи, яка полягає в тому, щоб ми, будучи врятованими від рук усіх наших ворогів, могли безстрашно служити Господу, ходити перед Ним у святості і праведності впродовж усього нашого життя17.

1. Гал. 3:13
2. Гал. 1:4
3. Дії 26:18
4. Рим. 8:3
5. Рим. 8:28
6. 1Кор. 15:54-57
7. 1Сол. 1:10
8. Рим. 8:15
9. Лк. 1:73-75; 1Ів. 4:18
10. Гал. 3:9-14
11. Ів. 7:38,39; Євр. 10:19-21
12. Як. 4:12; Рим. 14:4
13. Дії 4:19, 5:29; 1Кор. 7:23; Мт. 15:9
14. Кол. 2:20-23
15. 1Кор. 3:5; 2Кор. 1:24
16. Рим. 6:1,2
17. Гал. 5:13; 2Петр. 2:18-21; Лк. 1:74,75





22. РЕЛІГІЙНЕ ПОКЛОНІННЯ І ДЕНЬ ВІДПОЧИНКУ

1. Природний розум підказує, що існує справедливий і благий Бог, Який панує і неподільно владарює над усім. Тому Його слід боятися, любити, славити, прикликати, вірити в Нього і служити Йому всім серцем, усією душею і всією силою1. Єдиний прийнятний спосіб поклоніння правдивому Богу встановлений Ним Самим2, а тому обмежений Його власною волею, яку Він Сам виявив. Йому не можна поклонялися, керуючись людською уявою, винахідливістю чи вказівками сатани, використовуючи будь-які видимі образи чи щось інше, про що не зазначено в Священному Писанні3.

2. Людині слід шанувати Бога Отця, Сина і Духа Святого4, поклоняючись тільки Йому одному. Не можна поклонятися ні ангелам, ні святим, ні іншому творінню5. З часу гріхопадіння не можна поклонятися без посередника6; і ним не може бути ніхто, крім Христа7.

3. Молитва з подякою є однією зі складових природного поклоніння, і Бог вимагає її від усіх людей8. Але щоб бути прийнятою, молитва повинна звершатися в Ім'я Сина9, у Дусі Святому10, відповідно до Його волі11, свідомо, із благоговінням, смиренністю, ревністю, вірою, любов'ю і постійністю. Коли ж молитва звершується в присутності інших людей, вона повинна промовлятися на зрозумілій для них мові12.
4. Молитися слід про дозволене і про людей, що живуть зараз, а також про тих, які будуть жити в майбутньому13. Не можна молитися ні за померлих14, ні за тих, хто вчинив “гріх на смерть”15.

5. Читання Писання16, проповідь і слухання Слова Божого17, навчання і напоумлення один одного псалмами, славослів'ям і духовними піснями, виконання їх Господу із благодаттю в наших серцях18, проведення водохрещення19 і Вечері Господньої20, є частинами релігійного поклоніння Богу, що повинно звершуватись в послуху Йому, з розумінням, вірою, благоговінням і богоугодним страхом. В особливих випадках його слід проводити в пості21, зі справжньою смиренністю і щирою подякою, що повинно виливатися у святій і побожній формі22.

6. Ні молитва, ні будь-яка інша частина релігійного поклоніння в епоху Євангелії не пов'язана з визначеним місцем і не стає більш прийнятною, зважаючи на місце, на якому вона відбувається чи до якого звернена. Богу слід поклонятися всюди у дусі та істині23: щоденно25 зі своєю родиною24, поодинці26, а також урочисто на загальних зібраннях, якими не варто легковажити, уникати чи залишати, адже Бог Своїм Словом і провидінням закликає нас до того, щоб ми відвідували їх27.

7. Відповідно до Божої постанови, певний час повинен приділятися для поклоніння Господу, і у Своєму Слові у високоморальній і вічній заповіді, обов'язковій для всіх людей у всі часи, Бог визначив один із семи днів тижня як день відпочинку, щоб цей день був освяченим для Нього28. Від початку світу і до воскресіння Христа цим днем був останній день тижня, а після воскресіння – перший день тижня, що називається днем Господнім29; він повинен дотримуватись до кінця цього світу як християнська субота, оскільки дотримання останнього дня тижня було скасовано.

8. День відпочинку освячується тоді, коли люди після відповідного приготування їх сердець та завчасного впорядкування своїх домашніх справ не тільки перебувають у святому відпочинку весь день, утримуючись від звичних справ, слів та думок на світські чи розважальні теми30, але й проводять весь час в загальному та особистому поклонінні Богу, виконують належні обов’язки та чинять діла милосердя31.

1. Єр. 10:7; Мк. 12:33
2. Повт. Зак. 12:32
3. Вих. 20:4-6
4. Мт. 4:9,10; Ів. 4:23; Мт. 28:19
5. Рим. 1:25; Кол. 2:18; Об. 19:10
6. Ів. 14:6
7. 1Тим. 2:5
8. Пс. 95:1-7, 65:3
9. Ів. 14:13,14
10. Рим. 8:26
11. 1Ів. 5:14
12. 1Кор. 14:16,17
13. 1Тим. 2:1,2; 2Сам. 7:29
14. 2Сам. 12:21-23
15. 1Ів. 5:16
16. 1Тим. 4:13
17. 2Тим. 4:2; Лк. 8:18
18. Кол. 3:16; Еф. 5:19
19. Мт. 28:19,20
20. 1Кор. 11:26
21. Ест. 4:16; Йоіл 2:12
22. Вих. 15:1-19; Пс. 107
23. Ів. 4:21; Мал. 1:11; 1Тим. 2:8
24. Дії 10:2
25. Мт. 6:11; Пс. 55:17,18
26. Мт. 6:6
27. Євр. 10:25; Дії 2:42
28. Вих. 20:8
29. 1Кор. 16:1,2; Дії 20:7; Об. 1:10
30. Іс. 58:13; Неем. 13:15-22
31. Мт. 12:1-13





23. ЗАКОННІ КЛЯТВИ Й ОБІТНИЦІ

1. Законна клятва є частиною релігійного поклоніння, коли людина, що клянеться в істині, праведності і справедливості, урочисто прикликає Бога бути свідком клятви1 і судити відповідно до її істинності чи фальшивості2.

2. Люди повинні клястися лише Іменем Бога; використовуючи Його з належним святим страхом і благоговінням. Тому клястися цим славним і страшним Іменем або чимось іншим необдумано і всує – гріховно, і до такої клятви слід ставитись з відразою3. Однак в особливо важливих питаннях для підтвердження істини і припинення суперечки Слово Боже надає право використовувати клятву4; тому законна клятва, що накладається законною владою в подібних питаннях, правомірна5.

3. Усякий, хто дає дозволену Словом Божим клятву, повинен серйозно обміркувати значення такого важливого акту і не вимовляти нічого, окрім того, в істинності чого він переконаний. Необдумані, помилкові і даремні клятви накликають гнів Господа, і через них земля в жалобі6.

4. Клятву варто давати простими і зрозумілими словами, що виключають двозначність і можливі застереження7.

5. Обітниця, яка не може даватись ніякому творінню, а лише Богу, повинна виконуватись із усією релігійною старанністю і вірністю8; чернечі ж обітниці католицької церкви про довічну безшлюбність9, виняткову бідність10 і послух не тільки далекі від того, щоб бути ступенями вищої досконалості, але й взагалі є забобонними і гріховними пастками, потрапляти в які християнину не слід11.

1. Вих. 20:7; Повт.Зак. 10:20; Єр. 4:2
2. 2Хр. 6:22,23
3. Мт. 5:34-37; Як. 5:12
4. Євр. 6:16; 2Кор. 1:23
5. Неем. 13:25
6. Лев. 19:12; Єр. 23:10
7. Пс. 24:4
8. Пс. 76:12; Бут. 28:20-22
9. 1Кор. 7:2,9
10. Еф. 4:28
11. Мт. 19:11





24. ЦИВІЛЬНА ВЛАДА

1. Бог, верховний Господь і Цар усього всесвіту, постановив, щоб цивільні влади підкорялися Йому і керували людьми для Його власної слави і суспільного блага. Для цього Він наділив їх силою зброї, призначеної для захисту і заохочення доброчинців та для покарання правопорушників1.

2. Християнам дозволено приймати на себе і виконувати обов'язки вищих посадових осіб, коли їх запрошують до цього. При виконанні цих обов'язків вони особливо повинні відстоювати справедливість і сприяти збереженню миру2 згідно із справедливими законами кожної держави чи республіки. Тому для досягнення цього вони можуть і в епоху Нового Завіту законно вести війну на справедливих підставах і в необхідних випадках3.

3. Оскільки цивільні влади встановлені Богом для досягнення вищезгаданих цілей, то покора усім їхнім законним постановам повинна виявлятися нами в Господі не тільки через страх покарання, але й по совісті4. Потрібно підносити молитви за царів і за всіх наділених владними повноваженнями, щоб ми могли проводити тихе й безтурботне життя у благочесті й чистоті5.

1. Рим. 13:1-14
2. 2Сам. 23:3; Пс. 82:3,4
3. Лк. 3:14
4. Рим. 13:5-7; 1Петр. 2:17
5. 1Тим. 2:1,2





25. ШЛЮБ

1. Шлюб укладається між одним чоловіком і однією жінкою; недозволено для чоловіка мати більше однієї дружини, як і для жінки недозволено мати більше одного чоловіка1.

2. Шлюб був заснований для взаємної допомоги чоловіка і дружини2, для поповнення людства законнонародженими дітьми3 і для запобігання аморальності4.

3. Всі люди, здатні прийняти виважене рішення про створення сім’ї5, мають законне право одружуватися; однак християнин зобов’язаний укладати шлюб тільки з тими, хто в Господі6. І тому ті, хто сповідує істинну релігію, не повинні одружуватися з невіруючими чи ідолопоклонниками; благочестиві не повинні схилятися під чуже ярмо, укладаючись шлюб із тими, хто веде нечестиве, аморальне життя чи підтримує єресі, що підлягають осуду7.

4. Шлюб не можна укладати між людьми вузького родинного кола, тому що він заборонений у Слові8. Кровозмісні шлюби ніколи не можуть стати законними ні за взаємною згодою сторін, ні за людським законом. Ці люди не можуть жити разом як чоловік і дружина9.

1. Бут. 2:24; Мал. 2:15; Мт. 19:5,6
2. Бут. 2:18
3. Бут. 1:28
4. 1Кор. 7:2,9
5. Євр. 13:4; 1Тим. 4:3
6. 1Кор. 7:39
7. Неем. 13:25-27
8. Лев. 18
9. Мк. 6:18; 1Кор. 5:1





26. ЦЕРКВА

1. Вселенська, або всесвітня, Церква, яку ще називають невидимою (стосовно внутрішньої праці Духа й істини благодаті), складається з повного числа вибраних, які були, є і будуть зібрані в одне ціле, підкоряючись Христу – Главі Церкви, яка є нареченою, тілом і повнотою Того, Хто наповняє все усім1.

2. Усі люди, що сповідують євангельську віру і послух Богу через Христа відповідно до Євангелії, що не руйнують і не спотворюють своє віровизнання оманами чи негідним поводженням, є видимими святими і можуть називатися ними2; саме з таких людей повинні складатися всі помісні громади3.

3. Навіть самі бездоганні церкви під небесами припускаються помилок4; а деякі з них виродилися настільки, що перестали бути церквами Христа і перетворилися в синагоги сатани5. Проте Христос завжди мав і матиме в цьому світі Своє Царство, що складається з тих, хто вірує в Нього і визнає Його Ім’я6.

4. Господь Ісус Христос є Главою церкви, і в Ньому, відповідно до постанови Отця, зосереджена вся влада для покликання, заснування, порядку і керування церквою7. Папа римський жодним чином не може бути главою церкви, але він є тим антихристом, людиною гріха і сином погибелі, що противиться Богу і звеличує себе в церкві; його Господь винищить по пришесті Своєму8.

5. Здійснюючи довірену Йому владу, Господь Ісус прикликає до Себе зі світу через Слово і Свій Дух тих, які дані Йому Отцем9, щоб вони ходили перед Ним у послуху так, як Він наказує у Своєму Слові10. Покликаним таким чином Він велить об'єднатися у громади чи церкви, заради взаємної настанови і проведення належним чином богослужінь, які відповідно до Його вимог повинні відбуватися в цьому світі11.

6. Члени цих церков є святими за покликом та видимим проявом їх послуху цьому поклику Христа у своєму віровизнанні та способі життя12. Вони охоче погоджуються жити і діяти спільно відповідно до веління Христа, віддаючи себе Господу й один одному з волі Божої у відкритій покорі постановам Євангелії13.

7. Кожній з цих церков, заснованих відповідно до Його Слова, Він дав усю владу й авторитет для підтримки дисципліни й порядку в служінні. Він також дав їм повеління і правила для належного і правильного використання і здійснення цієї влади14.

8. Кожна помісна церква, утворена і організована відповідно до волі Христа, складається зі служителів і членів. Служителі Божі, єпископи, чи пресвітери, і диякони обираються на служіння церквою. Вони поставлені для того, щоб звершувати постанови (хрещення і вечерю Господню) та виконувати пасторські обов'язки, які Господь довірив їм і які Він закликає дотримувати до кінця віку15.

9. Шляхом, встановленим Христом для покликання будь-якого віруючого, підготовленого відповідним чином і сповненого Духом Святим, на служіння єпископа, чи пресвітера у церкві, є обрання його загальним церковним голосуванням16, а також його урочиста посвята з постом, молитвою і покладанням рук пресвітерів церкви, якщо вони уже є у ній17. Диякон повинен обиратися таким же загальним голосуванням і посвячуватися на служіння з молитвою і таким же покладанням рук18.

10. Праця пасторів полягає в тому, щоб постійно перебувати в служінні Христу в Його церквах, у служінні Словом і в молитві, дбаючи про довірені їм душі, про що пізніше прозвітують Господу19. На церквах, яким вони служать, лежить обов'язок не тільки виявляти їм повагу, але й розділяти з ними всяке добро відповідно до їхньої змоги20, щоб пастори мали достатнє забезпечення, не займалися світською роботою21, і могли виявляти гостинність до інших22. Цього вимагає природний закон і чітке розпорядження нашого Господа Ісуса, Який повелів, щоб проповідники Євангелії жили з Євангелії23.

11. Хоча служіння єпископів, або пасторів, церков передбачає наполегливу проповідь Слова, однак це не є лише їх особистою справою. Інші віруючі, сповнені Духом Святим і придатні для цього служіння, настановлені і покликані церквою, можуть і повинні проповідувати24.

12. Оскільки усі віруючі зобов'язані приєднатися до певних церков відповідно до їхніх можливостей, то всі допущені до церковних привілеїв знаходяться також під наглядом церкви і підкоряються їй на основі правила, встановленого Христом25.

13. Члени церкви внаслідок якої-небудь образи, нанесеної їм, виконавши свій обов’язок стосовно людини, що їх скривдила, не можуть порушувати церковний порядок чи уникати церковних зібрань, відмовлятися від участі в постановах (водохрещенні й Вечері Господній) через образу, але повинні покладатись на Христа в очікуванні подальшого розгляду цієї справи в церкві26.

14. Кожна церква і всі її члени зобов'язані постійно молитися про благо і процвітання всіх інших церков Христових27, намагаючись всюди і у всякому зручному випадку підтримувати кожного, хто перебуває у їх місцевості чи відвідує їх, розділяючи з такими свої дари і виявляючи до них гостинність. Тому церкви, утворені провидінням Божим, повинні радіти можливості прояву цих благ, а також повинні підтримувати спілкування між собою для зміцнення миру, зростання любові і взаємної настанови28.

15. У випадку виникнення непорозумінь чи розбіжностей як у доктринальних питаннях, так і в питаннях управління, що стосуються всіх церков чи якоїсь окремої з них, та торкаються миру, єдності і взаємної настанови, а також у випадку, коли член певної церкви виявився скривдженим в результаті застосованих до них невідповідних дисциплінарних заходів, то відповідно до волі Христа, церкви, що підтримують спілкування одна з одною, повинні в особі своїх представників зібратися разом для розгляду справи і дати пораду з приводу спірних питань, а потім відзвітувати перед усіма церквами, яких це стосується29. Однак ці представники не наділені реальною церковною владою чи додатковими повноваженнями над церквами, яких торкається справа. Вони не можуть застосовувати до цих церков чи окремих їх членів дисциплінарні заходи або нав'язувати своє рішення церквам чи їх служителям30.

1. Євр. 12:23; Кол. 1:18; Еф. 1:10,22,23, 5:23-32
2. 1Кор. 1:2; Дії 11:26
3. Рим. 1:7; Еф. 1:20-22
4. 1Кор. 5; Об. 2 і 3
5. Об. 18:2; 2Сол. 2:11,12
6. Мт. 16:18; Пс. 72:17; Пс. 102:29; Об. 12:17
7. Кол. 1:18; Мт. 28:18-20; Еф. 4:11,12
8. 2Сол. 2:3-9
9. Ів. 10:16, 12:32
10. Мт. 28:20
11. Мт. 18:15-20
12. Рим. 1:7; 1Кор. 1:2
13. Дії 2:41,42, 5:13,14; 2Кор. 9:13
14. Мт. 18:17,18; 1Кор. 5:4,5; 2Кор. 2:6-8
15. Дії 20:17,28; Флп. 1:1
16. Дії 14:23
17. 1Тим. 4:14
18. Дії 6:3-6
19. Дії 6:4; Євр. 13:17
20. 1Тим. 5:17,18; Гал. 6:6,7
21. 2Тим. 2:4
22. 1Тим. 3:2
23. 1Кор. 9:6-14
24. Дії 11:19-21; 1Петр. 4:10,11
25. 1Сол. 5:14; 2Сол. 3:6,14,15
26. Мт. 18:15-17; Еф. 4:2,3
27. Еф. 6:18; Пс. 122:6
28. Рим. 16:1,2; 3Ів. 8-10
29. Дії 15:2-6,22,25
30. 2Кор. 1:24; 1Ів. 4:1





27. СПІЛКУВАННЯ СВЯТИХ

1. Усі святі, вірою і Духом поєднані з Ісусом Христом, своїм Главою, хоча і не стають у зв’язку з цим однією особистістю з Ним, однак користуються благами, здобутими для них Його благодаттю, стражданнями, смертю, воскресінням та славою1. А будучи поєднаними один з одним у любові, святі виявляють спільність у дарах і чеснотах2, належним чином виконуючи свої суспільні й особисті обов'язки. Це сприяє підтримці як “зовнішнього”, так і “внутрішнього” чоловіка3.

2. У своєму визнанні святі зобов'язуються підтримувати святе братерське спілкування в поклонінні Богу й у проведенні інших духовних служінь, що сприяють взаємній настанові4, а також у наданні взаємодопомоги в цьому світі у відповідності зі своїми можливостями та нестатками святих5. Це спілкування, відповідно до принципів Євангелії, хоча і повинно особливим чином виявлятися стосовно тих, з ким святі безпосередньо зв'язані у своїх родинах6 чи церквах7, однак, коли Бог дає можливість, воно має поширюватись на всю родину віруючих, на всіх тих, хто прикликає Ім'я Господа Ісуса на всякому місці. При цьому їх єдність не заперечує і не порушує права власності на речі і майно, якими володіє кожна людина8.

1. 1Ів. 1:3; Ів. 1:16; Флп. 3:10; Рим. 6:5,6
2. Еф. 4:15,16; 1Кор. 12:7, 3:21-23
3. 1Сол. 5:11,14; Рим. 1:12; 1Ів. 3:17,18; Гал. 6:10
4. Євр. 10:24,25, 3:12,13
5. Дії 11:29,30
6. Еф. 6:4
7. 1Кор. 12:14-27
8. Дії 5:4; Еф. 4:28





28. ВОДОХРЕЩЕННЯ І ВЕЧЕРЯ ГОСПОДНЯ

1. Водохрещення і Вечеря Господня є верховними і непорушними постановами, вони заповідані Господом Ісусом, Єдиним Законодавцем, і повинні здійснюватись в Його церкві до кінця віку1.

2. Ці святі заповіді повинні звершуватись тільки тими, хто має на це право і покликаний до цього відповідно до повеління Христа2.

1. Мт. 28:19,20; 1Кор. 11:26
2. Мт. 28:19; 1Кор. 4:1





29. ВОДОХРЕЩЕННЯ

1. Водохрещення – це постанова Нового Заповіту, заповідана Ісусом Христом. Для людини, що приймає водохрещення, воно є знаком з'єднання з Христом у Його смерті і воскресінні, знаком того, що він прищепився до Нього1, що його гріхи прощені2, і що він віддає своє оновлене життя Богу через Ісуса Христа3.

2. Тільки люди, які щиро каються перед Богом, сповідають віру в нашого Господа Ісуса Христа і виявляють послух Йому, мають право хреститися4.

3. Зовнішнім елементом цієї постанови є вода, в якій приймаючого водохрещення слід хрестити в ім'я Отця і Сина і Святого Духа5.

4. Для належного виконання цієї постанови необхідне занурення людини у воду6.

1. Рим. 6:3-5; Кол. 2:12; Гал. 3:27
2. Мк. 1:4; Дії 22:16
3. Рим. 6:4
4. Мк. 16:16; Дії 8:36,37, 2:41, 8:12, 18:8
5. Мт. 28:19,20; Дії 8:38
6. Мт. 3:16; Ів. 3:23





30. ВЕЧЕРЯ ГОСПОДНЯ

1. Вечеря Господня була встановлена Христом у ту саму ніч, в яку Він виданий був. Вона повинна дотримуватись в церквах до кінця віку з метою постійного спомину і звіщення всьому світу Його жертви в смерті Його1, для утвердження святих у вірі й всіх благах, що відкрилися через Його смерть, для їхньої духовної підтримки і зростання в Ньому, для нагадування про необхідність подальшого виконання всіх обов'язків перед Ним, а також для того, щоб бути завдатком їх спілкування з Ним і один з одним2.

2. У цій постанові Христос не приноситься в жертву Своєму Отцю, й у ній взагалі не відбувається ніякого реального жертвоприношення для прощення гріхів живих людей чи померлих. Ця постанова є лише спомином про те, як Христос Сам приніс Себе в жертву на хресті раз і назавжди3, і духовним приношенням усілякої хвали Богу за це4. Так що католицьке жертвоприношення під час так званої меси є вкрай огидним, шкідливим і образливим для жертви Христа, що є Єдиним умилостивленням за всі гріхи вибраних.

3. Господь Ісус постановив, що при звершенні Вечері Його служителі повинні помолитися і благословити хліб і вино, освятивши їх у такий спосіб від звичайного вживання для святого використання, потім взяти і переломити хліб, а також взяти чашу і, приймаючи самим участь, подати хліб і вино іншим учасникам вечері5.

4. Недопущення людей до прийнятті чаші, поклоніння хлібу і вину, підняття чи носіння їх з метою поклоніння, збереження їх для якого-небудь вигаданого релігійного вживання – усе це суперечить природі цієї постанови і велінню Христа6.

5. Зовнішні елементи цієї постанови, відділені належним чином для вживання, визначеного Господом, вказують на розп'ятого Христа. Тому в словах, що мають переносне значення, вони іноді називаються тілом і кров'ю Христа7, хоча за своєю природою залишаються лише хлібом і вином, якими й були до цього8.

6. Вчення, що говорить про перетворення хліба і вина в тіло і кров Христа, що відбувається при освяченні їх священиком чи будь-яким іншим чином, суперечить не тільки Писанню9, але й здоровому глузду; воно спотворює суть цієї постанови і є причиною численних марновірств і грубого ідолопоклонства10.

7. Гідні учасники, що споживають видимі елементи цієї постанови, споживають їх також по вірі, але не по плоті і не фізично, а духовно, насичуючись від розп'ятого Христа й одержуючи всі блага Його смерті; при цьому тіло і кров Христа присутні не фізично, а духовно, і сприймаються вірою учасниками вечері у цій постанові так само, як і самі елементи цієї постанови сприймаються їхніми органами чуття11.

8. Усі неосвічені і нечестиві люди, будучи нездатними насолоджуватися спілкуванням із Христом, не гідні Вечері Господньої і не можуть, залишаючись у своєму стані, брати участь у цій святій постанові чи допускатися до неї, адже це було б великим гріхом перед Богом12. Всякий, хто буде брати участь у ній негідно, буде винний проти тіла і крові Господньої, і така людина буде їсти і пити собі на осуд13.

1. 1Кор. 11:23-26
2. 1Кор. 10:16-21
3. Євр. 9:25-28
4. 1Кор. 11:24; Мт. 26:26,27
5. 1Кор. 11:23-26
6. Мт. 26:26-28, 15:9; Вих. 20:4,5
7. 1Кор. 11:27
8. 1Кор. 11:26-28
9. Дії 3:21; Лк. 24:6,39
10. 1Кор. 11:24,25
11. 1Кор. 10:16, 11:23-26
12. 2Кор. 6:14,15
13. 1Кор. 11:29; Мт. 7:6





31. СТАН ЛЮДИНИ ПІСЛЯ СМЕРТІ І ВОСКРЕСІННЯ МЕРТВИХ

1. Тіла людей після смерті повертаються в порох і піддаються тлінню1, але їх безсмертні душі, що не вмирають і не засинають, негайно ж повертаються до свого Творця2. Душі праведників, сповнені святості, приймаються в рай, де перебувають із Христом і споглядають Бога у світлі і славі, очікуючи повного викуплення своїх тіл3; а душі нечестивих ввергаються в пекло, де вони знаходяться в муках і абсолютному мороці до судного великого дня4. Крім раю і пекла, призначених для душ, розділених із своїми тілами, Писання не визнає жодного іншого місця.

2. В останній день ті святі, які будуть живі, не помруть, але зміняться5; і всі мертві воскреснуть у своїх власних, а не в якихось інших тілах6; однак ці тіла будуть мати інші властивості і з'єднаються знову з душами людей навіки7.

3. Тіла несправедливих силою Христа постануть на посоромлення й наругу; тіла ж святих будуть Його Духом відроджені до слави і уподібняться Його славному Тілу8.

1. Бут. 3:19, Дії 13:36
2. Екк. 12:7
3. Лк. 23:43; 2Кор. 5:1,6-8; Флп. 1:23; Євр. 12:23
4. Юд. 6,7; 1Петр. 3:19; Лк. 16:23,24
5. 1Кор. 15:51,52; 1Сол. 4:17
6. Йов 19:26,27
7. 1Кор. 15:42,43
8. Дії 24:15; Ів. 5:28,29; Флп. 3:21





32. ОСТАННІЙ СУД

1. Бог призначив день, у який Він буде праведно судити світ через Ісуса Христа1, Якому Отець віддав усю владу і весь суд. Того дня перед судилищем Христовим постануть не тільки ангели, що відпали від Бога2, але й усі люди, що жили на землі, щоб відповісти за свої думки, слова і діла, та одержати відповідно до того, що вони чинили, живучи в тілі – добре чи зле3.

2. Метою призначення Богом цього дня є прояв слави Його милості у вічному спасінні вибраних і Його справедливості у вічному осуді грішних і непокірливих нечестивців4. Тоді праведники ввійдуть у вічне життя й у присутності Господа знайдуть повноту радості і слави разом з вічними нагородами; нечестиві ж люди, що не знають Бога і не коряться Євангелії, будуть вигнані геть на вічні муки5 і піддадуться покаранню вічної загибелі від імені Господа і від слави Його могутності6.

3. Христос бажає, щоб ми були повністю переконані у неминучості судного дня, оскільки це служить як для утримання всіх людей від гріха7, так і для розради благочестивих у їхніх нещастях і скорботах8, а тому Він буде зберігати час настання цього дня у таємниці від людей. Це необхідно, щоб люди могли скинути із себе всяку тілесну безтурботність9 і завжди готовими сказати: “Прийди, Господи Ісусе!”10 Амінь.

1. Дії 17:31; Ів. 5:22,27
2. 1Кор. 6:3; Юд. 6
3. 2Кор. 5:10; Екк. 12:14; Мт. 12:36; Рим. 14:10-12; Мт. 25:32-46
4. Рим. 9:22,23
5. Мт. 25:21-34; 2Тим. 4:8
6. Мт. 25:46; Мк. 9:48; 2Сол. 1:7-10
7. 2Кор. 5:10,11
8. 2Сол. 1:5-7
9. Мк. 13:35-37; Лк. 12:35-40
10. Об. 22:20


Український переклад - Дмитро Бінцаровський (db@clib.ru)

 
 
The Reformed Reader Home Page 


Copyright 1999, The Reformed Reader, All Rights Reserved